Історична довідка про с. Боровиця

Перші відомості про село належать до початку ХІІІ століття. Село Боровиця – одно із давніх поселень на старому березі Дніпра. В давнину воно разом з Шабельниками було розташоване біля притоки Дніпра, що звалася Гречанкою, і біля невеликої річки Боровички. В ті часи Боровиця, так само як і Шабельники, являла собою північну околицю старовинного міста Бужина. Майже з усіх боків село було оточене темним сосновим бором. Від слова «бор» і походить назва села – Боровиця. У документах вона іменується містечком. Як слободу засновано в 1613 році на землях Польської корони в Черкаському старостві.

Мешканці Боровиці впродовж 20 років від дня заселення не відбували феодальних повинностей. Населення зростало за рахунок селян-утікачів. 1616 року в Боровиці було 50 хат "послушних" і 100 козацьких. Крім сторожової служби, жителі займались рільництвом, рибальством, чумацтвом, мисливством.

Містечко відігравало помітну роль у визвольній боротьбі. В роки розгортання антифеодального руху на Наддніпрянщині, що набрав великого розмаху в першій чверті XVII ст., багато жителів Боровиці переходило із "послушних" у козаки, не визнаючи жодних прав феодала на їх долю. Разом з козаками вони брали  активну участь у селянсько-козацьких повстаннях 30-х років XVII сторіччя.

У липні 1637 року запоріжці, очолені гетьманом нереєстрових козаків Павлюком (Павлом Бутом), вступили до Боровиці, і її мешканці приєднались до них. 2 серпня цього ж року двотисячний козацький загін на чолі з полковниками К.Скиданом і С.Биховцем напав на головну квартиру реєстрового козацтва — м. Переяслав — і, захопивши його керівництво — старшого реєстру С.Кононовича, військового писаря Ф.Онушкевича та багатьох інших старшин, — повернувся до Боровиці. На ухвалу козацької ради заарештовану козацьку старшину було розстріляно у містечку, як зрадників. 17 грудня, в розпалі бою під Кумейками, двотисячний загін на чолі з Павлюком і Скиданом відійшов на південь, у район Чигирина. Звідти Скидан рушив на Запоріжжя, щоб підготувати нові сили для продовження боротьби. Павлюк залишився в Боровиці для прикриття Скиданового відходу. Під Кумейками козаки і селяни зазнали поразки.

В ніч на 18 грудня основне повстанське військо, кероване Д.Гунею, відступило і об'єдналось в Боровиці з загонами Павлюка. Сюди ж прибуло і кілька козацько-селянських загонів, що стояли в Черкасах. 19 грудня авангард шляхти почав облогу Боровиці. Довідавшись про перебування Павлюка в Боровиці, коронний гетьман М.Потоцький 20 грудня прибув туди сам з основними силами. Польська артилерія невпинно вела гарматний обстріл оточеного козацького табору. Боровиця горіла, не вистачало води, їжі, однак захисники чинили опір.

Проте сили були не рівні і на козацькій раді під Боровицею 24 грудня полковники і військовий писар війська Запорізького Б.Хмельницький підписали вимушену угоду. Козаки змушені були здатися і видати свого гетьмана Павлюка (Павла Михайловича Бута) і чотирьох старшин: Сулиму,Скидана, Гунька, і Томиленка- з умовою збереження їм життя і козацьких прав. Але польська шляхта не виконала жодного з цих умов. Гетьмана та старшин було страчено у Варшаві в 1638 році, козацькі права знищені, а народ примушений був відбувати панщину.

Сьогодні про події 1637 року нагадують Павлюків канал за селом, "Павлюкова могила", біля ЗАТ "Боровицьке", яку козаки наносили своїми шапками в пам'ять про загибель Павлюка та рештки козацьких укріплень, споруджених під керівництвом Павлюка.  Під час Чигиринського походу за гетьмана Самойловича біля Боровиці було ще декілька запеклих боїв. Пізніше в містечку Боровиці був замок біля річки Гречанки з польським гарнізоном. Цей замок підмитий водами Дніпра, з часом розвалився. Досі в цих місцях між камінням та битою цеглою знаходять старовинний кахель, яким прикрашали стіни палаців.

З середини XVII ст. Боровиця була сотенним містечком Чигиринського полку, на  чолі якого стояв Іван Проскуренко.

За Андрусівським миром 1667 р. Боровиця відійшла до Польщі. Під час наступної війни між Росією та Польщею Боровиця була зруйнована поляками. Але з часом з попелища і руїни на місці колишнього містечка знов відродилося життя, з’явилося село Боровиця.

За «Вічним миром» 1686 р. містечко знаходилось в нейтральній незаселеній зоні між Росією та Польщею.

Після Прутського миру 1711 року Боровиця відійшла до Польщі.

Жителі села активно брали участь у гайдамацькому русі. У грудні 1736 року польське каральне військо натрапило тут на гайдамацького ватагу Медведя. Після запеклої сутички, повстанцям вдалося вирватися з оточення.
Містечко починає економічно занепадати. Так 1741 року у Боровиці було 170 дворів, а через 20 років залишилося 109. В 60-х роках Боровиця стала селом.

Влітку 1768 року на Правобережжі спалахнуло повстання Коліївщина, яке не обійшло і Боровицю. В селі було ліквідовано шляхетську владу та створено своє самоврядування. В той час великою популярністю серед населення Черкащини користувався уродженець Боровиці Семен Неживий. Навесні 1768 року він очолив загін гайдамаків, що діяв у районі Сміли, Медведівки, Канева, Чигирина.

Після другого поділу Польщі (1793) вона увійшла до складу Росії (Чигиринський повіт Брацлавського намісництва).

На 1808 рік в Боровиці проживало 1684 чоловіка. Спершу мешканці села були приписані до Чигиринського, а згодом Боровицького казенного маєтку.

В 1842 році у селі відкрито початкову парафіяльну школу,   де навчалось 40 хлопчиків до десятирічного віку.

За люстрацією 1844 року 234 господарства державних селян Боровиці відробляли 2544 тяглових і 2256 піших днів панщини та 1320 тяглових і 1140 піших днів шарварку. Піші, не забезпечені тяглом, селяни становили майже половину населення. Так, із 234 господарств 37 мали по 4 воли, 7 — по три, 61 — по два, 24 — по одному і 105 були піші.

Під час ліквідації кріпосного права царським указом від 16 серпня 1863 року державних селян Боровиці переведено до розряду селян-власників, з можливістю викупити свої наділи протягом 49-ти років.

В ході переобліку та межування земель, кріпосники вдалися до нарахувань, які значно перевищували справжню ціну наділів. Селян примушували викупати піски, болота, пасовиська, що вже 1875 року викликало масові обурення і відмови платити будь-які державні податки. На всій Чигиринщині вимагали загального переділу землі з розрахунку 5 десятин на душу.

26 березня 1876 року до Боровицької волосної управи зібралося понад 300 селян. 60 чоловік, зайшовши до приміщення, заявили протест проти люстраційних актів, заарештували волосного писаря Руденка, відібрали печатку та папери у старшини й розігнали волосне управління. П'ять днів волость залишалася без влади. Керівниками заворушень були Степан Корженко, Микола та Андрій Чигирики, Тиміш Бордуніс, Прохор Костенко, Трохим Йосипенко, Ілля Слюсь, Хтодось Дяченко та Юхим Жадан. Чигиринський ісправник приїхав «відновити владу». Старшина пробував йому поскаржитися на селян. Тоді старшину побили, а ісправник утік. 

На початку 1875 року Чигиринський ісправник доносив київському губернатору про те, що селяни приступили до експроприяції і розподілу куркульської землі. Землі обдирали, а «хазяїв» громили, розкидали їхні двори.

Власті перекинули в район Чигирина каральні війська. До Боровиці вступив 4-й батальйон Ризького драгунського полку і придушив виступи.

Жителі Боровиці також брали активну участь у Чигиринській змові, що була організована «Таємною дружиною» у 1877 році. Після розкриття змови, керівника у Боровиці  Михайла Гудзя було засуджено на 12 років каторжних робіт, звідки він не повернувся, а другого активного керівника організації у Боровиці Прокопа Щирицю вислали на далеку північ.

Розташоване на чумацькому шляху, село у ХІХ ст., як і раніше було одним із значних осередків чумацтва на Україні. Чумацькі валки вирушали на південь і південний схід — до Криму і на Дон по сіль та рибу. Заможні, маючи свої «дуби» та пороми, сплавляли Дніпром вантажі сільськогосподарських продуктів до Кременчука, Катеринослава, та Олександрівська (Запоріжжя). Бідняки наймитували і при сплаві і при чумакуванні.

Значного розвитку в селі набули промисли. Найважливішим стало млинарство. В 1900-му році в селі було 4 водяні млини і 31 вітряк, 3 олійниці і крупорушка. Також виготовлялось сукно на ступниках.

В турботах і сподіваннях на кращу долю прийшов 1905 рік: одні  переконували, що треба силою відбирати землю, другі радили чекати царської милості, треті покладали велику надію на Державну Думу, яка має захистити інтереси народу. Сільські «хозяї», які пнулися до влади, в 1906 році обрали з числа міцних середняків в депутати Державної Думи Чигирика Євмена Карповича. Приймаючи участь у засіданнях Думи, Чигирик  проголосив там промову з критикою зовнішньої і внутрішньої торгівлі в країні, яку йому підсунули там есери.

Але повернувшись з Петербургу, Чигирик відмовився  від участі в сходках і в громадському житті села. Переказують, що жандарми, які супроводжували його з Києва до Боровиці, висадившись з пароплава на острові, «покупали» його добре, а потім, довівши його до такого стану, що ледве дихав, взяли з нього підписку, що ні про що нікому не розповідатиме і більше не виступатиме.

В 1909 році в Боровиці відкрито фельдшерський пункт, а згодом і медичну амбулаторію. Боровицький лікувальний центр обслуговував 6 сіл із 20-тисячним населенням.

В кінці ХІХ — на початку ХХ ст., пройшло розшарування селян. Так у 1912 році у ста господарств села було менше ніж по десятині землі, в 313 менш ніж по дві десятини, тоді як 24 господарства володіли 340 десятинами кращої землі.

В роки Першої світової війни більшість чоловіків пішло на фронт. Власті за війну реквізувала коней, селянські господарства убожіли і розпадалися.

В 1918 році в село повернулися фронтовики, серед них були і комуністи, які стали першими борцями за встановлення радянської влади на селі. Першими комсомольцями були Коломієць Роман Трохимович і Бандурка Наталія Герасимівна.

Вбачаючи в сільських активістах своїх кровних ворогів куркулі села Боровиці разом з куркулями навколишніх сіл в цей же час організували банди  анархістів та буржуазних націоналістів, які чинили терористичні акти проти комуністів та представників Радянської влади на селі, нападали на проїжджаючі по Дніпру пароплави, грабували населення.

У травні 1918 року в село прийшли німці, які продержалися до жовтня місяця.

Рік після цього точилася боротьба з петлюрівським бандами анархістів, які терирозували мирне населення, перешкоджали в налагодженні народного господарства.

Радісною була весна 1920 року: через село пройшли війська Червоної Армії, які очистили землю від інтервентів і внутрішньої контрреволюції.

Радянська доба

Радянська влада встановилася в 1922 році, так як Боровиця, як і більшість сіл Чигиринщини входила до Холодноярської Республіки, яка не визнавала комуністичних та імперіалістичних ідей радянської Росії.

З 1922 року по 1929 рік  Боровиця стала райцентром новоутвореного Боровицького району. Головою райвиконкому був робітник з міста Дніпропетровська Кучеренко Максим Гнатович. До Боровицького району входило ряд сіл побережжя Дніпра, зокрема: Шабельники, Топилівка, Мудрівка, Сагунівка, Трушівці та Худоліївка.

В 1928 році по селу організувалося декілька невеликих товариств по спільному обробітку землі та колгоспи «Комунар», який очолював Покришка Григорій Карпович, та  «Більшовик»,  де першим головою був Дубина Петро Карпович.

В 1929 році в зв’язку в укрупненням районів Боровицький район було ліквідовано, а с. Боровиця ввійшла до складу Медведівського району.

«На базі «Комунару» та кількох дрібних ТСОЗів на одній половині села було організовано міцне колективне господарство «Новий шлях», першим головою якого був Цибенко Профирій Дмитрович, на другій половині села продовжував розвиватися колгосп «Більшовик».

В березні тридцятого року місцеві куркулі організували несвідому частину селян, зокрема групу підкуркульників та жінок, на розтягування колективного господарства, намагалися терористичними нападами залякати активістів, перешкодити в проведенні весняної посівної компанії.

Особливо загрозливої форми набрав напад куркулів на колгосп «Більшовик». Тут біля колгоспного двору відбулася справжня баталія між охоронцями колективного господарства, на захист якого виступили колгоспники з числа сільської бідноти, яка організувала цей колгосп, і натовпом несвідомої частини селян, яких очолювали закляті вороги колгоспного ладу куркулі.

Комуністи і комітет незаможників, з допомогою вчителів та комсомольців організували всіх колгоспників на успішне проведення весняних польових робіт, вжили дійових заходів до поліпшення трудової дисципліни в колгоспі. Весну 1930 року було оголошено першою більшовицькою весною. З часом колгосп «Більшовик» вирівнявся з іншими колгоспами району, а з 1935 року вийшов у передові. Тут набрало розвитку тваринництво, птахівництво, бджільництво.

У 1930-му році місцеві рибалки та рибалки навколишніх наддніпрянських сіл організували рибартіль. Її очолили Л. А. Півненко і Ф. К. Збаразький.

За роки п’ятирічок до початку Великої Вітчизняної війни село Боровиця стало невпізнанним. Колгоспне господарство успішно розвивалося, зростала культура колгоспного села.  В селі було збудовано  клуб на 400 місць, двоповерхове приміщення середньої школи на 400 учнів, нове приміщення сільської ради та сільмаг, лікарню, поштове відділення. В селі засяяла  лампочка Ілліча.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в селі працювали два механічні млини, дві електростанції, колгоспи мали 7 автомашин і багато сільськогосподарського реманенту. Згодом було обладнано парк культури і відпочинку та стадіон.  В селі добре було налагоджено культурно-освітню роботу, Боровиця славилася широким розмахом художньої самодіяльності.

Друга світова війна

В 1941 році щасливе життя колгоспної Боровиці порушив напад фашистських окупантів. Багато боровичан-патріотів своєї Батьківщини – героїчно боролися на фронтах в рядах Радянської Армії.

Понад 1200 селян Боровиці були мобілізовані до лав Червоної армії. Вже на п'ятий день війни героїчно загинув А.М. Дерев'янко при захисті Брестської фортеці. В честь нього в селі його іменем названа вулиця.

10 серпня 1941 року село було окуповане німецькими військами. За зв'язок з партизанами фашисти розстріляли майже всіх активістів села, серед яких голови колгоспів Г.С. Супрун та П.К. Піступенко, голова сільради А.В. Шмиголь та багато інших. До Німеччини вивезено 129 юнаків і дівчат.

В роки війни в селі було зруйноване приміщення школи, сільради, поштового відділення, клубу. Загальна шкода за роки війни була оцінена у 6 млн. карбованців.

14 грудня 1943 року село було визволене.

300 жителів села відзначено бойовими нагородами. 396 загинули під час війни. В честь них в селі встановлено обеліск Слави.

Післявоєнні часи

З перших днів визволення жінки, старі та діти почали відбудовувати господарство. Після закінчення війни у відбудову включилися демобілізовані солдати.

Уже в 1951 році село Боровиця – одне з найбільших сіл Чигиринського району. Воно нараховувало 1284 господарства, понад 4000 жителів.  Артіль «Комінтерн» і «Більшовик» об’єдналися в один колгосп «Дружба», який вирощував птицю та велику рогату худобу.

В зв’язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС в 1956 році почалося переселення цілого ряду придніпрянських сіл з чаші майбутнього моря. Разом з іншими переселялося й село Боровиця.

Спеціальна урядова комісія, до складу якої входили архітектори, будівельники, а також представники відповідних обласних, районних і сільських організацій, обрали місце для розташування нового села за два кілометри на південний захід від старої Боровиці.

При визначенні місця розташування нового села було  використано і рельєф місцевості, і степові лісосмуги, і безпосередню близькість до моря. Спеціалісти по забудуванню населених пунктів нарізали вулиці, визначили розташування громадських будівель та дворів колгоспників.

Будівництво Кременчуцької ГЕС і створення Кременчуцького «моря» водосховища поклали початок нової Боровиця без солом’яних стріх і дерези, без розкиданих поміж плесами боліт розрізнених кутків, без очеретяних і лозових тинів та перевулків, якими споконвіків сполучалося старе село.

За три  роки відбудувалося нове село типу робітничого селища. В центрі села виросло просторе приміщення сільської ради, будівля двоповерхової середньої школи, лікарні, родильного будинку, приміщення побутових майстерень, чайна, контора колгоспу, сільунівермаг, поштове відділення з ощадкасою, будинок дитячих ясел, радіовузол. Поруч з цими приміщеннями інтенсивно йшло будівництво двоповерхового Будинку Культури. Село повністю електрифіковано і радіофіковане, прокладено водопровід.

За цей же час в колгоспі «Дружба» збудовано 20 добротних цеглових приміщень для громадського тваринництва, нові складські приміщення й бази, а колгоспники своїми силами побудували 871 жилих будинків. 

Риболовецький колгосп ім. 17-го партз’їзду, який за післявоєнні роки виріс у велике господарство, забезпечене потрібною технікою та сітоснастями. Так, на кінець 1964 року в рибколгоспі налічувалося 2 моторних фелюг, 65 баркасів з моторами до них, 5 автомашин і 1 колісний трактор. В складі рибколгоспу 165 рибалок.

На початку 1958 року колгосп «Дружба» мав 30 автомашин та 2 кулісні трактори. За вісім послідуючих років було придбано 20 тракторів, 14 комбайнів та 40 різних сільськогосподарських машин.

Після закінчення будівництва  в колгоспі різко зросли грошові прибутки, значно поліпшився добробут колгоспників, піднявся культурний рівень села. Так, в 1964 році загальний грошовий прибуток села становив 942 660 карбованців, а на протязі послідуючих років колгосп неодноразово був мільйонером.

Великою увагою в громадськості користується місцева середня школа, яка тільки за післявоєнний період озброїла середньою освітою біля 600 юнаків і дівчат, значна частина яких по закінченню вузів працює спеціалістами високої кваліфікації в різних галузях народного господарства, науки і культури. 

З висококваліфікованих  кадрів старшого покоління відомі в країні професор Київського Держуніверситету доктор історичних наук Шевченко Іван Іванович, викладач московської військової академії полковник Середенко Василь Григорович, кандидат біологічних наук завідувач відділення селекції зернобобових культур Уладово-Люменецької дослідної станції Шульга Михайло Сергійович, Герої Соціалістичної праці Цибенко  Костянтин Остапович, Міхненко Григорій Кирилович, брати Підполковники  Кокіни Микола та Володимир та багато інших.

Тут народився і виріс у сім’ї  вчителя український радянський письменник Віталій Чигирин – автор роману «Квітень», повістей «Не вмирайте, діду», «Повість про хорошу дівчину» та цілого ряду оповідань та віршів. У травні 1937  року Віталій Чигирин став жертвою безпідставних звинувачень, тяжких порушень соціалістичної законності, породжених культом особи Сталіна.  

При школі села організовано хор та ансамбль бандуристів, що незмінно виступав на республіканських та обласних олімпіадах дитячої творчості. В 1966 році при школі відкрито філію Чигиринської музичної школи де навчалися учні по класу скрипки, фортепіано, баяна, бандури і духових інструментів.

1967 року споруджено будинок культури з глядацьким залом на 740 місць, лекційним на 180 місць і читальним — на 80. При ньому працював лекторій, драматичний, хоровий та хореографічний гуртки, гурток художнього читання. Тут виступали Московський та Ленінградський пересувні цирки, Черкаський народний хор. Тричі на тиждень демонструвалися художні фільми. При будинку культури діяла бібліотека, що налічувала біля 10 тисяч книг, проводилися читацькі конференції, тематичні вечори.

В 1971 році в колгоспі збудовано насосну станцію і завершено спорудження зрошувальної системи. На той час колгосп мав — 32 трактори, 6 зернових і 4 силосозбиральних комбайни, 17 косарок та жниварок, 16 тракторних плугів, 27 сівалок, 28 культиваторів, 30 вантажних автомашин.

Автобусним  сполученням  Боровиця  зв’язана з обласним та районним центрами.         

19 листопада 2008 року ввели в експлуатацію міжселищний газопровід, який дозволив газифікувати село Боровиця. Із 1000 дворів газифіковано майже 700.

На сьогоднішній день в селі працюють ПрАТ «Боровицьке», СТОВ «Дружба», ТОВ АПК «Маїс». В селі діє Боровицький НВК (146 учнів), відділення зв’язку, Боровицька амбулаторія загальної практики сімейної медицини, ощадний банк,  5 продуктових магазинів, 3 магазини промислових товарів, будинок культури (740 місць), 2 аптеки, 2 бібліотеки (шкільна та сільська). В селі проживає 1560 жителів, з них майже 50% люди працездатного віку.

На сьогоднішній день СТОВ «Дружба» займається вирощуванням зернових та технічних культур на орендованих землях. Договори укладено на оренду 2651,38 гектарів земель.  В господарстві працює 120 осіб  працездатного населення с. Боровиця. 

В планах товариства – розширення посівного асортименту, розвиток тваринництва та створення для громадян села нових робочих місць, а саме відновлення парників , щоб працівники та жителі села могли споживати здорову їжу та реалізувати продукцію  в подальшому громадянам міст.

ПрАТ «Боровицьке» займається виловом риби та її переробкою. Є коптильний цех, морозильні камери, холодильник.

ТОВ АПК «Маїс» займається вирощуванням кукурудзи та фруктів. В цьому році фруктові дерева дали рекордний урожай. В наявності є холодильники та спеціальні камери для збереження фруктів, також планується запустити сокову лінію.